Вірші - присвяти
«Світ ловив мене, але не впіймав»
Г.СКОВОРОДА
Ані дружини, ні садиби,
Ані відради діточок:
Немов примара, світом диба.
Весь скарб – торбина й посошок.
І що дає ученість людям?
Душі митарство-от і все!
А світ цей грішним був і буде,
Його й Месія не спасе.
Пізнання світу – безкінечне,
Воно, мов невловимий птах.
Забудь, поете, дні безпечні,
Як став на той тернистий шлях.
Бо стільки треба з’їсти солі,
Щоб у собі раба убить.
Щоб відбивать удари долі
Й себе від себе захистить.
Зруйнує час палаци й храми
I порох царський розмете.
І лиш зорітиме віками
Людини мудре i святе.
Григорій Сковорода - видатний український філософ, богослов, поет, педагог
І.С. Їжакевич "Тарас-пастух"
Тарасові Шевченку
Вчитись! Вчитись! Тільки, Боже, в кого?
Хто утішить хлопчика малого?
Де б не був, а скрізь одне питання:
Чим платити будеш за навчання?
Ох, сирітства незагойна рана!..
Внук козачий – козачком у пана!
А в душі – жага до малювання.
Та талант отой – на безталання!..
Завітав, здалося, до кімнати
Грішний ангел, вдягнений у шати.
Розгортає книгу часоплину:
За талант заплатиш, людський сину!
І рекрутчиною, й вусом сивим,
І життям стражденним, нещасливим...
«Мене хвилює мертве листя долі»
Є. ПЛУЖНИК
Листячко Ваше зотліло давно.
Може, у вотчині Бога,
Ви, неземне скуштувавши вино,
Прагнете хмелю земного.
Ніби свіча, поетичний Ваш хист
Згаслі висвічує далі.
Стишуйся, світочку, в'янучий лист
Душу напоїть печаллю.
Думка сягала за межі буття –
Марно, не трапиться дива,
Надто коротке в поетів життя,
Певно, тому, що красиве.
Відчаю луни, гіркий песимізм
Не зрозуміти безликим.
Рвалося зболене серце від сліз
І захлинулося криком.
Євген Плужник - український поет, драматург, перекладач
Іван Євтихійович Хоменко - український поет
Іванові Хоменку
Ти материнську пісню колискову
В глибинах серця ніжив і плекав,
Любив свій край, підносив рідну мову
І вольницю козацьку оспівав.
Писав би про здобутки небувалі
Та панегірики на честь вождів –
Заслуги мав би, почесті, медалі,
Редакторське б крісельце десь посів.
Так ні! Едем, бач, сталінський огудив.
Не освятив імперських ланцюгів.
Тебе причислять братики-іуди
До дисидентів – себто ворогів.
За правду про вусатого тирана
(Люд український голодом морив)
Шляхом Тараса й ти пішов, Іване,
В казахський степ і жорна таборів!
Анатолію Солов'яненко
Запізній цей потік хвалебних слів!
Як був живим – не дуже величали...
Все ж солов’їний, Богом даний, спів
Не заглушили заздрісні васали!
Піснями ти вельмож не розважав
І не лизав ти п’яти меценатам.
В опалі був і досить мав підстав,
Щоб крила своїй пісні обламати.
Талант таланту, звісно, не рівня.
А твій – гримів, через кордони линув!
Та на заморський рай не проміняв
Ні рідну пісню ти, ні Україну!
Людвіг ван Бетховен
Джордано Бруно
1
Думки про світ оцей і зорі –
Поетів край і мудреців –
Небес простори неозорі
Тримав, здавалося, в руці.
2
Та інквізиторів лякало
Все, що висот пізнань сягало.
Люцифера поводирі!
Що їм оті сонця вгорі?
І що та поетична Муза?
Ієрархічним бути б тузом!
Підпишуть гаспидський вердикт:
Поет? Філософ? – Єретик!
3
О невпокорений Джордано!
Погасне серце полум’яне...
Але в багатті не згорить
Дарована пізнання мить!
Анатолій Солов'яненко - український оперний співак
Людвигу ван Бетховену
1
Земні і небесні спліталися звуки.
Творили, талантом окрилені руки
Сонати, симфонії, меси...
(А як він кохав баронесу!)
Побачень чекав, як Різдвяного свята!..
ніжність, і біль у музичній присвяті
Коханій Елізі... їй чуйності б трохи –
Дарують нам геніїв рідко епохи!
2
А він розбиває об клавіші душу!
Любов душу сушить! Печаль душу душить!
Акордів каскадом – в броньоване небо –
До Господа конче достукатись треба!
Уже й глухота аж до хмар вироста...
Радіє дух темряви: «То неспроста!
То плата за те, що таланту багато.
За те, що посмів небеса потрясати!»
Джордано Бруно
Володимир Маяковський
Володимиру Маяковському
Не популярні нині Ви, Володю,
І доля Ваших творів забуття.
Тепер «агітки» сексуальні моді
I зовсім інший погляд на життя.
Від похвальби скотились до огуди.
Летіли вгору – падаємо вниз.
Хтось власне «я» у тих хитаннях губить,
Хтось багаті у годину криз
Та вернеться усе на своя круги.
Отож, в двадцятий зазирнувши вік,
Прошамкає історик недолугий,
Що жив-був даровитий чоловік.
Дивак, бо вірив в рівність і братерство,
Але не вірив так, як слід, в Христа.
Висміював шахрайство, позитерство,
А в мріях бачив зведені міста.
Летів думками у майбутнє світле
І людям дарував сердечний жар.
Його змели революційні мітли,
Та добровільно ліг він на вівтар.