Вірші
Слова
Слів рядки, співучі гами,
Заплітайтеся вінками!
А було спочатку Слово –
Всіх понять першооснова:
Слово радісне – життя,
Слово райдужне – дитя,
Найтепліше слово – мати,
Найсвітліше слово – тато,
Слово – час і слово – біль,
Слово – вогнище і – сіль,
Потом кроплене – пшениця
І духмяне – паляниця.
Невіддільне – Батьківщина,
Невгасиме – Україна.
В рідній мові слів чимало.
Добрі люди їх зібрали
В словників товсті томи,
Щоб вивчали, знали ми
І слова, і рідну мову -
Знань усіх першооснову.
Долина р.Бокової, вдалині с. Гурівка
* * *
Містечок бачила чимало,
В столицях бути довелось,
Одні – красою чарували,
А в інших – жив великий хтось.
Та найдорожче ще з дитинства
Мені містечко степове –
Моя колисочка, Долинська,
Бо здавна рід мій тут живе…
Не буду дуже величати –
Не полюбляю слів гучних:
Близька Долинщина, як мати,
Щемка, як батьківський поріг.
Де б не булла горжуся всюди,
Бо Батьківщина ця мала –
Рідня, сусіди, добрі люди
І частка їхнього тепла.
* * *
Бабусі чудотворні рушники —
Мов давніх манускриптів сторінки:
В них є глибини роду, код землі,
Щасливих і трагічних дат вінки…
Катерина Білокур. Колгоспниця (1949)
Калина біля хати майорить
(Диптих)
Світлої пам'яті бабусі
Ф.А. МУЗИКИ
І
До бабусі у село
Лину спогадами знову.
І дитинства колискову
Думка візьме на крило.
Мальви, кручений панич,
Атрибутика оселі
Гак, прикріплений до стелі,
Берегиня роду піч.
Пахне в хаті молоком
И щойно випеченим хлібом,
А в кутку-святі, і німбом
Квітне сонях під вікном.
Там дива ховались в кручах –
Стерегли їх будяки,
Там півні такі співучі!
Лине спів той крізь роки.
Там.. I серце заболить:
Не бабусина хустина,
А заквітчана калина
Біля хати майорить.
ІІ
Віночок сплету з чебрецю й полину,
Й тебе, сива пташко моя, пом'яну.
Нам випало жити у різні часи:
Я слово гострила, ти – лезо коси.
В колгоспі – найкраща свинарка була,
Та в злиднях жіноча краса відцвіла.
Не раз примерзала спідниця до ніг...
Хто б так, задарма, надриватися зміг?!
В тридцяті – вклонялась траві лободі,
Поміг бур'янець, не сконали в біді.
Хустки віддала за торбинку пшона,
Та черга дійшла й до старого рядна.
Все ж вижили... Згодом був хліб на столі
Й до хліба – життя стало кращим в селі.
А ти озирнулась: життя – наче мить,
Жила-не жила, а вже ніколи жить.
Лишила стражденну оселю земну
І думку сумну понесла в далину:
Хто внуків зустріне, наварить, спече,
Хто в горі підставить надійне плече?
Монолог печі покинутого села
Монолог печі покинутого села
Повалені хати, тлінь запустіння,
Зруйнована вітрами квилить піч:
– Я не одне зігріла покоління
Людей теплом своїм, тепер он сич
Живе у комині моїм, та хай вже,
Все ж не одна, не лячно уночі,
І хоч я вже не піч, а привид майже,
І не печу хліби і калачі,
Та хочеться мені тепла ще трішки,
Бач, люди кинули, їм Бог суддя,
А я притулок дам старенькій кішці
Й сліпій собаці під кінець життя.
Їх теж покинули, і теж забули,
І довго їм боліла самота...
Ні рідна хата, ні земля свята.
.png)
Катерина Білокур. Хата в Богданівці (1955)
***
Вивершить скоро художниця осінь
Триптих, три фази своєї пори.
На полотно сіру фарбу наносить,
Щоб листопада лице відтворить.
Вересень теплий, на першій картині,
Птахом сяйливим завмер на квітках.
Жовтень – на другій – погідливій днині
Листям барвистим заквітчує шлях.
Золота б класти художниці в міру
На полотно попередніх робіт,
Не зображала б похмурим і сірим
У листопаді навколишній світ.
***
Криниця, груша і калина
Біля воріт,
Оселі отчої перлини,
Родини світ.
Криниця грушу обрамила
У свій багет,
І груша білий цвіт зронила
На той портрет.
Калина хату заквітчала...
Тут – серця храм
У пору відчаю й печалі
Він – як бальзам.
Матуся в рамочці віконця –
Іконостас.
У кожній шибці серця сонце –
Усе для нас!
Катерина Білокур. Багрянець осені (1950-ті)
Катерина Білокур. Осінь (1956)
***
Позолотила так рано осінь
Верхівку клена.
Не до вподоби цій витівниці
Вбрання зелене.
Не слід, мій клене золоточубий,
Надій втрачати.
Тобі пасують ці золотаві
Осінні шати.
Та незабаром і їх обтрусить
Лихий вітрисько.
І шурхотіти сухим листочкам:
Морози близько!
Зима начепить троянди сніжні
На голі віти
Та не зігріють тебе сріблясті
Холодні квіти.
І будеш клеченням весняним
Щоночі снити.
І сніговії, і льодохрестя
Слід пережити!