Любовна лірика
***
Повірити в казку оцю неможливо:
Ми знову пліч-о-пліч, рука до руки.
Душа розквітає, всміхаюсь щасливо,
І враз відступають нещадні роки.
Ні час, ані відстань не владні над нами,
Усе, що найкраще, – з тобою, в тобі.
Зігріте твоїми палкими вустами,
Кохання моє не зів'яне в журбі.
Як добре, що можемо скинути маски,
І можем без страху ступить за межу.
Очей твоїх ніжність і рук твоїх ласку,
Як скарб найдорожчий, в душі збережу.
***
Ти дивився на мене
Такими очима...
Молоділи відразу
Літа за плечима.
Від зими – в спалах літа!
Від снігів – в пломінь квітів!
У коханні німіти,
В німоті шаленіти!
І життя – восьмим дивом!
І наснага – рікою!
І крилато-крилато
Під цим небом з тобою!
***
Противилась довго спокусі,
Все думалось: примха, мине!
Ми друзі, всього лише друзі!
Що нам те тілесне, земне?
Нас чисті ріднять поривання.
Ми просто духовні брати.
Хіба я кокотка остання?
Хіба донжуанистий ти?
Але не здолати природу –
І воля безсила, і Бог...
Негадано – з мосту та в воду,
І хвиля накрила обох.
З якого не глянути боку,
Це гріх, та блаженний цей гріх!
Тону і злітаю високо
В жагучих обіймах твоїх!
***
Примарилось – я знов тебе любила...
Любов манила в царство заборон.
Її п’янка, непереможна сила
Знов душу захопила у полон.
Так вабила в жагучу невідомість,
Неначе до погибелі вела,
Так умовляла злякану свідомість:
– Не бійсь, іди. Ти ж там уже була!..
А ти був десь далеко, за снігами,
Де золотів іще кохання храм,
І звав мене забутими словами –
Я ж вчилась знову вірити словам.
***
Який між нами простір неозорий!
Який між нами кряж лежить крутий!
А я до тебе лину, моя зоре!
До тебе, мій промінчик золотий!
Спливає час... Уже майстриня-осінь
В моє волосся срібну нить впліта.
Полин чекань нам випить довелося,
Та пролісково серцю і літам.
Ну, а коли душа моя заплаче,
Обкладена снігами самоти,
В мою ти душу зазирнеш неначе,
Все кинеш і до мене прилетиш.
***
Забув, коханий, ти наше літо,
Його стежини тернами вкрито.
І вже не снишся, вже не чекаю,
Розтане й спомин за небокраєм.
А що було то за дивне диво:
Гай упивався кохання співом,
Таким жагучим, таким тремтливим,
Таким полинним, таким щасливим!
Забув, коханий, як міг забути?!
Велика радість – гірка покута.
І не вернути уже віками
Кохання випитого роками.
Не повернути, не воскресити
Пристрасті спалах, вплетений в літо.
Ніч догорає, спомин згасає.
Ти забуваєш, я – забуваю.
***
Не можу тебе я забути.
І серце, і пам’ять ячать.
І що їм умовностей пута,
І що їм закону печать.
Весняного сонця розливи
Пробуджують спогадів рій.
Не знаю, чи був ти щасливим
Зі мною, несуджений мій.
В польоті серця роз'єднали,
Прощай промениста блакить!
І марно кохання благало:
– Верніть мені небо, верніть!
Шкода, що все краще минає
І губиться десь у літах,
Що вже до небес не злітає
Кохання немислимий птах.
.jpg)
***
Пізня осінь, пізні почуття.
Пізно, любий мій, усе нам пізно:
Із нуля розпочинать життя
І обжиті руйнувати гнізда…
Та тебе, промінчик світлий мій,
І на сотні сонць не проміняю!
Ти – із казки, із крилатих мрій,
Ти – любов остання і безкрая.
***
Уперше любов в моїм серці цвіла,
Але у коханого інша була.
Вона синьоока, весела, струнка,
Вона присушила мого юнака.
І де відшукати чар-зіллячка цвіт,
Щоб очі не гасли у розквіті літ?
Щоб сліз не ронили болючих, гірких.
Щоб сяяли від поцілунків палких.
Молила душею: – Коханочку мій!
Однісіньку нічку зі мною постій,
Однісіньку нічку зі мною побудь,
Про ту синьооку дівчину забудь.
Сватами послужать нам зорі ясні,
Дружко-соловей подарує пісні,
А постіль постелить заквітчаний плай
Пізнати кохання – хіба то не рай?
Обійме нас ніч вогняними крильми,
В жагу первозданну зануримось ми
І вип'ємо радощів світ-джерела...
Давно моя перша любов відцвіла…
Минають літа, пролітають деньки –
Збираю з сльозами її пелюстки.
