Переклади з Ахматової
Сероглазый король
Слава тебе, безысходная боль!
Умер вчера сероглазый король.
Вечер осенний был душен и ал,
Муж мой, вернувшись, спокойно сказал:
«Знаешь, с охоты его принесли,
Тело у старого дуба нашли.
Жаль королеву. Такой молодой!..
За ночь одну она стала седой».
Трубку свою на камине нашел
И на работу ночную ушел.
Дочку мою я сейчас разбужу,
В серые глазки ее погляжу.
А за окном шелестят тополя:
«Нет на земле твоего короля...»
11 декабря 1910
Сіроокий король
Слава тобі, біль загублених доль! –
Вчора помер сіроокий король.
Вечір осінній – рожева сльоза,
Мій чоловік, повернувшись, сказав:
«От, з полювання його принесли:
Тіло мисливці під дубом знайшли.
Жаль королеву: такий молодий!..
Сивою стала за ніч від біди».
Люльку на теплім каміні узяв
І приступив до нічних своїх справ.
Личка я сонної доньки торкнусь,
В оченьки сірі її подивлюсь.
А за вікном чути шурхіт тополь:
«Землю назавжди лишив твій король…»
Любовь
То змейкой, свернувшись клубком,
У самого сердца колдует,
То целые дни голубком
На белом окошке воркует,
То в инее ярком блеснет,
Почудится в дреме левкоя...
Но верно и тайно ведет
От радости и от покоя.
Умеет так сладко рыдать
В молитве тоскующей скрипки,
И страшно ее угадать
В еще незнакомой улыбке.
1911 г.
Любов
То як змійка, згорнувшись в клубок,
Біля самого серця чаклує,
А то днями, немов голубок,
На віконці біленькім воркує.
Сяйвом інію в очі впаде
І примариться в соннім левкої...
Але вірно і тайно веде
І від радості, і від спокою.
Вміє солодко так заридать
В молитовному скрипки надломі,
І так лячно її впізнавать
В тій усмішці, іще незнайомій.
Настоящую нежность не спутаешь
Ни с чем, и она тиха.
Ты напрасно бережно кутаешь
Мне и плечи, и грудь в меха.
И напрасно слова покорные
Говорить о первой любви.
Как я знаю эти упорные
Ненасытные взгляды твои!
1913 г.
.jpg)
Заплаканная осень, как вдова
В одеждах черных, все сердца туманит...
Перебирая мужнины слова,
Она рыдать не перестанет.
И будет так, пока тишайший снег
Не сжалится над скорбной и усталой...
Забвенье боли и забвенье нег —
За это жизнь отдать не мало.
Справжню ніжність
ні з чим не сплутаєш, –
Вона тиха й неговірка.
Тож даремно у хутро кутає
Мої плечі твоя рука.
І даремно слова покірливі
Про кохання говориш мені.
Я ж то знаю оці настирливі
Ненаситних очей вогні!
Він запевняв: суперниць я не маю,
І я для нього жінка не земна,
А пісня дика степового краю
І сонечка зимового струна.
Коли помру, не буде він тужити,
Безумствувати, ніби втратив все, –
Та зрозуміє: неможливо жити
Без сонця — тілу, серцю — без пісень.
…А що тепер?
Ллє осінь сльози, ніби та вдова
У чорнім одязі, серця туманить...
Загиблого сортуючи слова.
Вона ридать уже не перестане.
Так буде, доки найтихіший сніг
Не пожаліє втомлену й журливу...
Забути біль, забути безмір втіх –
Віддать за це життя цілком можливо.
